феєрія життя

...це все адреналін, думаю... і до того ж це дуже особисте, тому не судіть строго.

Відчуваю незвичайне почуття свободи і незалежності від світу, від того, що прожив, від того що пройшло!

За останні дні почув стільки прекрасних слів, новин, заохочень від своїх друзів і близьких в Україні, що не раз спадало на думку: начорта все ускладнювати, для чого і головне ЯК писати цей твір - лист, що пояснює мотивацію, щоб залишитися вдалечі від усього рідного ще на купу років. Як можливо писати такий твір, маючи в голові купу спогадів, що нагадують тобі про моменти щастя десь зовсім далеко, на твоїй рідній землі? До яких, до того ж, зовсім просто повернутися!

Це все хороше помножується на те, досить жалюгідне становище в якому я зараз, коли працювати-вчитися приходиться стільки скільки можу, і ще трохи. А потім іще дороблювати якісь деталі, і все для того щоби встигнути до тих ефемерних дедлайнів, тих небачених створінь які женуться за нами все доросле життя.

І я витратив тижні часу, сидячи перед екраном, перед листом, потім знов перед екраном, перед зошитом, думав про дурниці, читав, малював, думав не про дурниці, але не написавши практично жодного рядка. І ось сьогодні пізно ввечері в бібліотеці народилася за день до крайнього строку, я щиро сподіваюся, моя найкраща писанина, яку я коли небудь писав, яка обґрунтовує, чому саме все має відбутися саме так. Трохи дивно перечитувати це відразу після написання, в стані легковажного філософстування, як крізь сон розуміючи, що в одну річку двічі не ввійдеш, і що так як було вже напевно не буде ніколи, і що безтурботне життя київського студента більше таким не є...

...

Звичайно, буде страшно соромно, якщо щось не станеться як гадалося; якщо нічого не відбудеться, про що мріється, але чомусь я абсолютно спокійний і з цікавістю дивлюся в майбутнє. Певно тому, що кожен день приносить нові можливості, нові приємності, нову реальність, змінюючи нас, наші мрії і прагнення.

...

"Sir, the library is supposed to be closed by now" - каже охоронець о 01:26, і певно він має рацію, тож маю йти. Одне ясно, що я завжди залишатимуся хлопцем з передмістя донецька, який вчився у дуже багатьох людей і дуже багатьом винен те, що мабуть ніколи не зможу повернути особисто. Треба буде придумати щось особливе, щоб подякувати всім їм, всім вам, мої друзі!