7/01/2010

Звіт про подорож Арабатською Стрілкою та Керченським півостровом (частина перша)

Отже короткий підсумок першого велопоходу - 270 кілометрів, з них під 200 - по грунтам. Опис маршруту Новоолексіївка - Генічеськ - Щасливцево - Стрілкове - ночівля на стрілці - Соляне - Кам'янське - урочище річки Насир - Калинівка - Семенівка - Щолкіно (ночівля) - мис Казантіп - Нижньозаморське - Новоотрадне - Золоте - Караларський ландшафтний заказник - озеро Чокрак - Курортне - Войково - Бондаренково - Керч (ночівля). Пройдено за 3 дні - 80 км за перший, 90 км за другий, 100 км за третій.

Проходження Арабатської стрілки - класика велопоходів для українських велосипедистів. Власне, сам по собі нескладний маршрут - лише дві труднощі - горбиста дорога та відсутність питної води. Можна проходити в неспішному темпі, і купатися через кожні 10 хв. Я вибрав більш енергійний варіант, пройшовши її за 1.5 дня з ночівлею.

Отже, почалося все з ранкова гроза яка вимочила мене до нитки. На цій фотці я перший раз бачу Гниле море - Сиваш - дуже солону затоку Азовського моря. Початок походу був дуже легкий через хмарну і не по-літньому прохолодну погоду.


Відразу ж степові пейзажі почали радувати око, якот мої улюблені мальви.


Типовий пейзаж на початку стрілки. Сиваш на горизонті


По дорозі стрілкою планувалося декілька розваг - гарячі джерела, чортова яма та страусина ферма. Гарячі джерела я успішно проїхав мимо, вони виявилися невідміченими жодними знаками і захованими за нові забудови. Чортова яма - колись тут знаходилася бурильна вежа, шукали нафту, і в один прекрасний день ця вежа з усім обладнанням і людьми провалилася під землю. Через кілька років у ямі, що утворилася з'явилося озеро, яке виявилося лікувальним (чи то грязі там класні, чи ще щось таке). Вдалині - Азовське море


Про славне ресурно-видобувне минуле на стрілці нагадають залишки нафто-газових платформ в морі


Незапланованою розвагою на стрілці були 3 зливи, в які я примудрився потрапити. Це було неймовірно, штормова куртка яка раніше дійсно не пропускала дощу навіть в найгірших випадках в цей раз була схожою на діряву. Ось в оцю грозову хмару я пізніше потрапив:


Ледь не посередині стрілки проходить умовна границя між Херсонською областю та Кримом - про це сповіщає покорьожений знак, відразу за яким є база відпочинку з власною страусиною фермою


За словами місцевих страуси - страшні й тупі, в чому сам пересвідчуєшся за 5 хвилин спостереження за ними. Ледь не єдина користь з них - величезні яйця та пір'я. Хоча страусиний омлет я не особливо оцінив - на смак ніби точно такий як і курячий.

Ще страуси вигинають шию так, що просто диву даєшся чи є в них в голові щось (здається у страусів найменше співвідношення маси мізків до маси тіла серед усіх тварин-птахів).


Далі вже нічого не існувало на моєму шляху, лише пляж і степ.


Сотні кілометрів такого пляжу, як вам? А в цей час підбирається ще одна злива


Вже після грози я починаю втомалюватися і фоткаю свій шлях. Вид назад:


Вид вперед


Врешті-решт я стаю табором і купаюся скільки влізе і сушу речі (перший раз сам ставлю намет, юхууу!):


Під час вечері дивлюся на море, слухаю грім


Спостерігаю захід сонця


А потім ще й рахую зірки, але то я вже не фоткав. Так як на стрілці я не висипався вже давно - і вже о шостій ранку мене зустрічає такий краєвид


Протягом доброї половини шляху стрілкою було видно силуети не таких вже й далеких кримських гір. Нажаль чи нащастя цього разу моя дорога не лежить до них, якось наступного разу.


Поступово стрілка стає широкою, і через неї іде відразу десяток паралельно-перетинаючихся грунтовок. Секрет як зберегти своє здоров'я і нерви і не труситися по невеличким горбам, які покривають ці грунтовки -- їхати по дорозі, що проходить щонайближче до сивашу. Особливо після дощів, ця частина вкрита калюжами і місцями заболочена - але зато ці горбики змиті


І ось вже підсмажений я наближаюся до закінчення Арабатської стрілки - натикаючись на Арабатську фортецю - побудовану турками у хто-зна-якому році, і закинуту, як каже вікіпедія аж у 1850-х роках. Не дивлячись на це її зовнішній вигляд не такий вже й поганий, мені дуже сподобалися зовнішні стіні, а рівчак навколо ледь не зміг поламати мені ноги.



Всередині фортеці правда все поросло бур'яном, і я підозрюю жодних розкопок, крім чорних археологів там не проводилося. Прогулянка територією фортеці виявила невеличке підземелля. Як потім розказали подорожні, велосипедисти-екстремали, які проходять стрілку в холодну пору року стають табором у цьому підземеллі і відігріваються


Ледь не останній погляд вбік стрілки з мурів величної фортеці


Після проходження стрілки були поповнені запаси води і провіанту, було проведено експрес-опитування місцевих жителів щодо подальшого маршруту, найбільше допоміг один дядько, що достатьно детально розписав маршрут вздовж прибережних скель, додавши "там в кінці буде річка і буде трошки брудно", на що я майже не звернув уваги, але потім дуже сильно пожалів, опинившися по коліно в багнюці в смердючому болоті.

Дорога тепер йшла вздовж моря але по скелям, які височіють на хвилями. Пляжів в тому боці майже не було. А тим що є приходиться ділитися


Обабіч тропи між селами Кам'янське і Калинівка трапляються дірки в землі - залишки не знаю наскільки давніх кам'яноломень


Звичайно я був би бараном, якби мене не понесло досліджувати такі підземелля. В процесі я зовсім не зрозумів схему будівництва (точніше риття) цих кам'яноломені - чому б просто не вибирати весь абсолютно грунт, а робити саме ходи, залишати стовпи і робити їх багатоповерховими?


Це -1 поверх, найглибше я спускався до -3, далі було темно і трохи не по собі. Охарактеризувати ці підземелля можна одним словом - рай для неформалів. Наскільки я зрозумів під час Другої світової тут сильно партизанили усі воюючі сторони.


Ці кам'яноломні за моїми розрахунками займають абсолютно величезні простори, на протязі багатьох кілометрів то тут, то там з'являлися подібного виду дірки в землі


Незайманим степ по дорозі на Щолкіно скакали величезні і жирнющі коники-стрибунці (або ж цикади). Коли така тварюка врізалася в мене на швидкості, поки я крутив педалі, було дійсно дуже боляче, пару раз ледь око не вибили. Я поки їхав все згадував, що чомусь дехто боїться що загине від того що йому на голову впаде метеорит, чи літак, а те, що можна бути вбитим пострілом коником-стрибунцем в голову - ніхто про це не знає.


Там же, погляд назад


Як степовий фанат, не міг проїхати мимо


Загалом, більшість степових квіток дуже маленькі, і може на фотці це взагалі не видно, але степ вкритий різнокольоровими шматками квітів - то жовтих, то червоних маків, то фіолетово-синіх, то блідо-рожевих. Скажені кольори!


Теж сподобався краєвид


Дістався до дельти маленької річки-вонючки Насир, щоби її перейти треба було вброд пиляти метрів 5, а потім ще трохи по скелях. Оскільки я лінивий і довірився мапі, на якій було намальовано цивілізований місток в 300 метрах від цього місця, я поперся туди на ровері. Чи треба казати, що з моєю вдачею міст виявився недобудованим, тому далі прийшлося думати. Я вирішив спробувати пройти по кочках, везучи за собою велосипед - фейл! Колеса набрали мокрого бруду і заблокувалися, і я почав потихеньку потопати у справжньому собі болоті. Матюкаючи все на світі через хвилин 15 я таки зміг виповзти з того болота, і почав думати що робити далі.


Наступні 2 години я провів в степу при абсолютній відсутності доріг і взагалі будь-яких орієнтирів, намагаючись придумати яким чином форсувати безмежну заболочену місцину, яка блокувала мій шлях далі на схід. Кінець кінцем мені таки прийшлося влізти в багнюки, нести ровер на собі і дістатися іншого берега абияк. Після цього я був злим, брудним, страшно втомленим і хотілося пошвидше до мису Казантіп. Тому по дорозі спеціально нічого не фоткав, лиш помилувався недобудованою кримською АЕС


З одного боку недобудованого реатору знаходиться нафтове поле - вдруге бачу таке діло зблизька, цікаве явище. У вузлах квадратної сітки розташовані такі качалки, і всі з різної швидкістю качають своїм хоботом.


В Щолкіно я й погодувався і переночував. На мис Казантіп на який я не поїхав, оскільки виявилося, що для того щоб потрапити туди необхідно отримувати дозвіл сільради. Якщо ж цього не зробити, то хитрозадий єгерь "зі старту" штрафане на 80 гривень. Місцеві таксисти, правда, відмітили, що на своєму ровері я "запросто сьебешся от егеря по скалам", але я вирішив не влаштовувати акробатичних вистав, і поїхав собі навколо мису.


Далі у мене знову наступив період нехотіння фотографувати, хоча я їхав понад дуже класним сосновим лісом (а ліворуч пляж і море) - дуже класна дорога, класне повітря. В принципі ставало трошки сумно, не особливо багато цікавих речей - розважив себе заїздом до сусіднього села, де напився (нахаляву!) козячого молока, хозяйка недозволила дати їй за це грошей, пригостив цукерками її онуків. Далі по плану мало б бути відвідування Кімерійського валу - земляної стіни і рівчака довжиною кілометрів 30, що перетинає весь Керченський півострів і колись була оборонною спорудою. Опитування місцевих жителів однак не додало оптимізму - треба було підніматися сильно вгору, і відходити від подальшого маршруту, а офігених краєвидів ніхто не пообіцяв, тож я забив на вал (його ще звуть турецьким) і почухав до села Золоте. Ось наприклад фабрика з виробництва меду по дорозі.


Пост став величезним, тому про завершення подорожі читайте у частині другій.

Дописати коментар